У часи могутності Медведчука експерти часто повторювали закон української політичної карми: яку б партію влади не створювали в Україні – все одно виходить КПСС.
На підтвердження тези наводився приклад «папєрєдніков» — НДП (Народно-демократичної партії). Вони, як і їх наступниця СДПУ(о) – класичний ущербно-малоросійський клон КПСС. Спільним знаменником усіх цих КПССних партій були не лише бажання тотального контролю державних і приватних грошових потоків та бюджетів, але й усієї власності в країні і свідомості населення, яке трактувалося не інакше як біомаса періоду розквіту «двигуна совєтської індустріалізації» — рабської армії з ув’язнених ГУЛАГу. І спільними були не лише класичне бажання нео-більшовиків знищити своїх політичних опонентів, але цілодобовий наркотичний синдром публічної «Слави КПСС!». Усі українські партії влади вимагали й вимагають демонстрації масової всенародної любові і підтримки.
У часи Совєтскої влади така демонстрація любові до партії і вождів була безкоштовною – лояльність і радісна підтримка забезпечувалася тотальним страхом. Жовтенята й піонери, комсомольці й профспілки, сексоти-стукачі і трудові колективи – ось і готова велелюдна маніфестація всенародної підтримки. А сьогодні усе значно складніше – це вже окрема стаття витрат з дірявого і обкраденого державного бюджету. І витрати ці чималі.
Усі нео-совкові маніфестації партії влади забезпечуються серйозним кошторисом: підвозом старих і немічних пенсійних совків «безкоштовним транспортом» і реальними грошима гонорарів з розрахунку 30-50 гривень за годину на одиницю молодого совка-студента, продовжувача традицій героїчного старшого покоління. Бігборди вздовжу усіх доріг, телереклама і радіо-ролики, «десятники» і «сотники» в соцмережах по найму масовки. А ще – прапори, надувні кульки, пакети, парасольки, накидки. А ще – дорогі сцена-звук-світло і потішні агіт-артисти з серйозними гонорарами «за врєдность». А ще на завершення – салюти і прибирання тонн сміття після народно-партійних гулянь. «Слава КПСС» в добу капіталізму — це дорога забавка. А для тих, хто ще й живиться «на відкатах» у процесі підготовки, – такий окремий безпрограшний бізнес.
Якщо керівники партії влади — чи учорашньої СДПУ(о), чи сьогодні ПР – це реальні прихильники совка, адепти Лєніна-Сталіна і тоталітарного СРСР, то й не дивно, що довкола себе вони вибудовують усі ці візуальні совкові декорації. Якщо партію й уряд очолює колишній депутат Донецької міськради Азаров, який на початку 90-их боровся за збереження Союзу і проти незалежності держави, то чому б він мав бути іншим сьогодні у 2013-му? Якщо більшість партійних лідерів і з влади й з опозиційних партій мають у послужному списку комсомольські й комуністичні партбілети, то увесь тоталітарний ідеологічний мотлох, який вони сповідували тоді, як релігійну доктрину повсякденного життя, залишився з ними. Хтось приховує, а хтось просто намагається ці пропагандистські міфи прилаштувати під сучасні потреби партборотьби за владу і бюджет.
Насправді не так лякають адепти совка з влади як їх масові жертви з молодого покоління. Їх ідеологічно «по-ринковому» обробляють не гірше, ніж у часи тотальної комуністичної пропаганди. Вони живуть у просторі тоталітарних символів і пам’ятників. Їм нові капіталісти цілодобово крутять на своїх телеканалах неосталінський агітпроп, усе це совєтське і російське «кіно і німці». Їм лабають безкоштовні концерти на найбільших площах міст, де сцена впирається у пам’ятники Лєніну, а «попсовики й рокери» під георгіївськими стрічками змінюються виступами депутатів-мерів-губернаторів і московських попів.
Українська влада 23 роки за будь-якого президента проводить державну компанію увічнення комуністичних символів та збереження і передачі совка від батьків дітям. Тим самим займаються усі партії, які претендують чи вже контролюють бюджет. А цинічні політтехнологи лише цементують замкнене коло: виборці-совки люблять совок, то ж дайте їм його і вони знову вас оберуть.
Тоталітарний вертеп — як масові танці на кістках мільйонів. І усе це під цинічним соусом «ми помнім-ми гардімся». Агресивна партійна пропаганда накладена на відверту брехню й цинізм не отримує жодного критичного переосмислення тими, на кого вона спрямована. Халяви і видовищ. І трошки бабла.
Партійно-виборча кампанія опирається на священний Кремлівський культ ВВВ і технологічно ведеться під 70-річчя звільнення України. Але це дійство у виконанні кондових совків найменше опирається на історичну пам’ять та шану загиблим. Маразм доходить до сценок з театру абсурду.
Дніпропетровцям не нагадують, як комуністи підірвали Дніпрогес і вбили хвилею з греблі десятки тисячі воїнів-червоноармійців, тисячі поранених і мирних біженців. Їх втопили разом з навколишніми селами. Одне з багатьох масових убивств більшовиків. І крім Запоріжжя ще повністю була виведена з ладу столична ГЕС. На Півдні України війська НКВС підірвали Криворізьку й Дніпродзержинську ГЕС. А чого б це дніпропетровцям радісно не поспівати й не потанцювати з нагоди такого? Але про ці «пєрєгіби на мєстах» ані пари з вуст.
Натомість, якась потворна партійна маніфестація, яка традиційна хіба для лукашенківської Білорусі чи Північної Кореї. Людей пригнали на цей урочистий захід, а ті ще й дітей привели. І що побачила дитина – що 70 років у далекій війні Синя армія, а не якась Червона, під прапорами ПР перемогла якихось фашистів?! А хто ті фашисти? Правильно – увечері по включеному телевізору їй партійні дяді й тьоті скажуть, що то усі ці ніби-то опозиціонери, то якісь свободівці та інші бандерівці, і всі западенці – ото і є фашисти. Це – просто свято якесь!
Як комуністи заміновували й підривали Київ з мешканцями – жодної згадки. Лише партійні біг-борди з георгіївськими стрічками при дорогах сьогодні. Якась фантастична «історична реконструкція» форсування Дніпра в районі Троєщини під прапорами ПР. Історична реконструкція без історичної правди! Жодного слова правди, що це була не визначна битва, а масове вбивство не менше півмільйона українських беззбройних селян та солдат заради «7 ноября – Октябрського ювілею революції» в Києві «лічно для товаріща Сталіна».
Навіть для «народжених в СРСР» маразм очевидний: від періоду культу брежнєвської «Малої зємлі» і донедавна усі ці урочистості вели під комуністичними червоними прапорами, а тепер – під синіми? Тому й не доводиться дивуватися, що збереження традицій совка набирає не лише потворних, але відверто абсурдних проявів.
