Домой Украина Чому я не піарю ПР

Чому я не піарю ПР

5
0
партия регионов

Після цього посту на мене образяться багато колег, але не можу не промовчати, бо наболіло.

партия регионов

Я знаю багато журналістів, але серед них немає практично нікого, хто чесно, поклавши руку на серце, любив би регіоналів. Є такі, що голосували за Яника у 2004, але навіть вони вже, бачачи ситуацію зсередини, давно матюкають і його самого, і його партію в цілому.

При цьому, дофіга журналістів погоджуються це бандитське угрупування піарити.

Ну тобто вони йдуть на якийсь офіційний захід, гучно обговорюють в автобусі маразм побаченого, а потім пишуть матеріал (роблять сюжет) в дусі «Завдяки губернатору Дніпропетровщини сьогодні знову засвітилось сонце».

Нормальні начебто, не дурні, приємні люди. Але погоджуються і піарять.

Аргументів буквально декілька:

  1. Мені треба годувати сім*ю
  2. Незалежних ЗМІ не існує
  3. В Дніпропетровську немає нормальних ЗМІ
  4. Якщо не я — то все рівно знайдеться людина, яка буде їх піарити

— Уявляєш, — жалілась мені недавно журналістка, що працює в комунальному ЗМІ. — Раніше у нас був один губернатор, а тепер два. Вілкул тепер приїзжає щосуботи, влаштовує якусь дибільну показуху, або скучну нараду, а нас заставляють щосуботи на це їздити і писати хвалебні статті! Це жах!
— Ну так звільнись і знайди іншу роботу, — кажу.
— Та нуууу, в Дніпрі немає нормальних видань, тут нема де працювати… — починає вона відому тєлєгу.
— Ну от «Комсомолка» недавно журналіста шукала…
— Таа, «Комсомолка» — це не те, вона ж жовта…

Тобто примітивна комунальна районка, яка на 9 з 10 сторінках пише оди двом губернаторам — це норм, а «жовта» Комсомолка — нє, фігня, не наш рівень.

Очевидно, що перелічені причини — це ніякі не причини взагалі, а виключно відмазки. Відмазки не тільки перед іншими, а й перед собою. Наприклад, я вже 8 років в журналістиці і ще жодного разу не піарила ПР. Хоча нє, зізнаюсь, один-єдиний раз піарила: тоді в «Газету по-дніпровськи» прийшла термінова заказуха про візит пана Шуфрича, який приїхав в храм на Мандриківській, щоб постояти зі свічкою. Заказуха була вже проплачена, сторінка зарезервована, до здачі номера в друк — півдня, а статті немає і писати її нікому. Тоді я, скриплячи зубами, цей матеріал написала, але досі про це шкодую. Весь інший час в ГПД чітко знали мої умови: «Таня ПР не піарить. Не піарить і все тут».

Навіть на доволі лояльному до влади сайті, на котрому я працювала останні два роки, керівництво знало: «Таня ПР не піарить». Після декількох не дуже приємних розмов ця тема була закрита і більше не піднімалась: не піарить. крапка.

Всі інші видання, в яких я працювала за ці роки, були або нейтральними, або зовсім опозиційними. Навіть підробіток провладних ніколи не було. При цьому:

  1. Голодною я не сиділа
  2. Залежала від редактора тільки в плані: «цікава це тема чи ні»?
  3. Нормальні ЗМІ якимось дивом самі знаходились
  4. Люди, які піарять регіонів, завжди знайдуться, але яке мені до них діло? Головне бути чесним перед собою.

Я пишу це не для того, щоб пікреслити, мов яка хороша Таня. Я хочу сказати, що це — можливо. Що коли у тебе є чіткі і жорсткі переконання, коли ти приймаєш для себе тверде рішення, то вихід знаходиться завжди. Робота — є, просто кожній конкретній людині попадається саме така робота, на яку він погоджується. Можна за 50 гривень махати біло-блакинтим прапором, повторюючи «роботи в країні немає», а можна піти і знайти роботу.

Так от, роздумуючи про те, чому колеги так чинять, я зрозуміла, що справжні причини десь такі:

  1. Небажання розвиватись, непрофесійність (дійсно хороший журналіст сам ставить умови роботодавцю. і ці умови приймають, бо він корисний для редакції, бо піарити владу може кожен ідіот, але не кожен напише справді хороший матеріал)
  2. Невпевненість в собі (я знаю декілька хороших, відповідальних журналістів, які чудово пишуть і вміють користуватись мозком, але чомусь не вірять в свої сили і тому «їдять те, що дають». В сенсі — пишуть те, що скажуть. Вони бояться висловлювати свою думку, бояться шукати нову роботу, мислять песимістично та неадекватно оцінюють свій рівень. тому навіть не намагаються будувати свою кар*єру, хоча вмінь для цього вистачає)
  3. Страх змін (коли у тебе начебто є робота, і на ній ще й платять, то пошук видання, яке було б ідеологічно ближчим, здається зайвим тєлодвіженієм, виходом з зони комфорту. Навіщо щось змінювати, якщо і так норм?)
  4. Є такі, хто не розуміє: а чому, власне, не треба піарити бандитську партію? Хіба це щось змінює? Такі діють за принципом «написав і забув», журналістика для них — це просто ремесло, спосіб заробляння бабла. Сумний випадок, але на жаль, таких теж багато.

Коротше, найголовніше в цьому всьому — просто прийняти рішення. Чисто для себе, твердо і остаточно вирішити: «не піарю і все». Мірозданіє зацінить, повірте.

Добавить комментарий